© Not Two, 2008

Пам’ятник чуттєвій істерії. Мідь. Львів, 2007.

Частіше за все бувають диски, з якими стосунки — більш-менш прості: за певного штибу загальною домовленістю, чи то пак, “конвенцією” ти йдеш та купуєш собі музику з метою отримати від неї +/- те, що готовий отримати і те, що артист готовий тобі запропонувати. Це своєрідний “кіндер-сюрприз” - сподобається тобі цяцька після того, як схаваєш шоколадне яєчко, чи виявиться галімою або просто ніякою… Але трапляються речі, що поводяться набагато дивніше, ніж звичайний - навіть дуже класний - компакт. Речі, що саморозгортаються, як той zip-файл, скатєрть-самобранка, тудить єйо, касетна бомба. Повірте: бувають диски, що живуть власним, примхливим життям. Цим дискам абсолютно по барабану, як ти їх сприймаєш. Ти почуєш лише те, що він у цю мить тобі “заспіває”. А головне, він не питає у тебе дозволу і заповнює по саме йо-майо, по вуха. Хі-хі, гадаю, що поняття “диск, що заповнює по вуха” - це саме про альбом Кена Ванермарка з Чикаго, записаний на фесті JazzBez у Львові 2007 року.

Resonance Project виданий на вінілі польським джазовим лейблом Not Two за сприяння львівської творчої аґенції Дзиґа залишає тебе з якимись вкрай дивними, максимально позитивними відчуттями.

Коли в інтернет хрюкнула звістка про те, що Кен Вандермарк (який живе у місті, де взагалі-то існує окрема гілка/школа фрі-джазової та вільно-імпровізаційної музики) їздить по Європі, збирає народ у мощную тусовку, більше того - навіть залучив до оркестру мульти-саксофоніста Юрія Яремчука та контрабасиста Марка Токара зі Львова, а ще - польського саксофоніста/кларнетиста Міколая Тшаску (на мою думку, одного з найпотужніших європейських джазових авангардистів за минуле десятиліття)… коротше, як це почув, больная голова видала щось на кшталт “ну от, манумєнтальниє ашмьоткі бившей роскоши”, адже подібних проектів - коли самотні пси-самураї бігають через кордони, аби зібрати гідних музикантів - фрі-джаз може налічити до опупєнія подібних стихійно-спонтанних колективів зі своєю спонтанною музикою. І зусилля майстрів ножа і топора не завжди реалізувалися гідно… Себто, гигикнув я собі: “пааасмотрім-пасмотрім”. (От і подивився, конь підальний: у Львів слід було їхати восени 2007-го на ДжазБез).

Ті, хто був на тому концерті у Львові 17 листопада, 2007, швидше за все, скажуть вам, що це був прекрасний та натхненний апофеоз абсурду та безумства. Але… ключовим моментом є те, що сам Кен Вандермарк не лише писав музику як композитор та брав участь у створенні майстер-копії диску, він ще й власними руцями редагував - мабуть, дуже сильно редагував - запис. Це є вирішальним моментом у народженні цієї платівки.

Уявна “абсурдятина” Вандермарка виявилася абсолютно структурованим потоком звуку. Якщо малі та гарячі пацани грають фрі “от фонаря”, то рисою зрілості й “нестандартного” підходу (не смійтеся, це правда) у вільній імпровізаційній музиці є саме намацування якоїсь впізнаваної мелодії. Так от, за усіх “шизофренічних” амбіцій Кена Вандермарка, його Resonance вийшов жирнючим бендовим (10 чоловік на сцені та янгол на стадії підготовки) джазом. Навіть не зовсім і “фрі”. Це - якась абсолютно артикульова думка, шматочки уяви, складені у загальну композицію.

Про головне

Попри географію, за своєю концепцією, даруйте на слові, сама платівка (нічого не знаю про концерт) це - уособлення саме американської, а не європейської школи вільної імпровізації. І те, з якою легкістю замріяні європейські імпровізатори “купилися” на цю американську “фішку”, лише доводить, хто - ґлавний на кварталє, або ж “в хаті хазяїн”.

З точки зору “семантики” (тьфу) це десь нагадує Ascension Колтрейна, втім… тут менше колективної єдності але є прекрасні “провалля” в динаміці (знаєте, оцей вініл, він хоч і “новодєл” - не до пари старим класичним вінілам, - але діапазон відтворення “гучно/тихо” витримує, як лапочка). Знов-таки, увесь “тиц” музики, попри її уявну хаотичність, вкрай ретельно продуманий Вандермарком-композитором - якщо і не під час виконаня, то під час редагування запису. Звісно, у фінальному варіанті явно далеко не кожен учасник оркестру “засвітився” із власним соло.

Платівка складається - теж мені, здивували - з цілих двох композицій, кожна - на сторону платівки: “Off/Set” та “The Number 44″, respectively. Перша сторона кружальця — вельми “волосата” та колюча тема, місцями - на задньому плані - з ремінісценціями від болеро та різних східних мотивів. Ця ніби-то вільна імпровізація повсякчас реалізується у знервований виписаний на ноти риф у виконанні усіх десятьох.
Друга композиція руйнує усі стереотипи щодо того, “что ми ждалі од фрі-джазового альбому”. Це просто блюз… Добре, назвіть його госпелом, якщо ви схильні гратися назвами стилів та жанрів: “фрі-блюз” вас задовольнить? Труба ретельно обсмоктує блюзову пентатоніку, далі емоційну домінанту окреслює своїм ричанням тромбон, і не забувайте про брутальний секс із саксом у виконанні самого Вандермарка.
Як на мене, саме мідні духові вирішили практично все. Оці труба і тромбон, а ще й туба: поки Токар там вигинався із тонкощами звуковидобування на контрабасі, саме людина, ім’я якої не вимовити на голодний шлунок (Пєр-Яке Холмландер), зі своєю тубою була головним якорем, невідмовним GPS`ом у цій прогулянці, а також, головною важкою артилерією - адже коли вам здається, що вже страшно і музика набуває хар-рокових забарвлень, то це саме вступила туба. Ну, і знову фінальний риф… Бррр.
З четвертим-п’ятим прослуховуванням тобі вже здається, що “пісеньки” надто короткі. Ти хочеш підвищення дози. Щоб вони програли цей риф ще кілька разів. Але Кен Вандермарк - він скотина і cock-teaser [перепрошую за матюки в ефірі], він хоче, щоб ти не наївся від пуза і наступного разу купив квиток до Львова, куди його однозначно запросять знову.

Дозвольте наостанок кілька напівспонтанних асоціацій. Ця музика мені вкрай нагадує колективно-свідомі істерики Чарлі Мінгуса; нагадує традицію чорної колективної імпровізації, яка налічує понад 100 років; нагадує традицію фріджаза чиказької школи, частково - Art Ensemle of Chicago, але здебільшого - Роско Мітчелла, який полюбляє всунути поміж маленьких та великих “авангардів” красиву та пришлепкувату мелодію, нагадує про генетичну пам’ять самого Вандермарка - його рідне чиказьке AACM (а не ECM). Нагадує нью-йоркського саксофоніста Марті Ерліха, котрий полюбляє показати та обіграти маленькі шматочки того, які наприкінці альбому - зібрані докупи - стануть потужною цунамі-подібною композицією.
І ще ця платівка народжує асоціації з дівчиною, котра викликає таксі посеред ночі замість залишитися до ранку або до обіду. Музика, якої не вистачає…

Перепрошую, що захопився до непристойної кількості букв, але про цей альбом я ладен базлати ще пару годин - якби не шкода було платівку, що вона із кожним програванням потріскує дедалі більше.
Тішить те, що саме Україна (Львів) долучена до виходу цієї платівки.
Дратує те, що:
1) у своїх естетських витребеньках польський лейбл Not Two видав виключно вініл, який не в змозі послухати купа меломанів (а я - таки вредний - рекомендував би усім принаймні раз почути цей пльбом), і котрий на території Неньки можна придбати лише в одній точці у Львові за 200 гривень.
2) на офіційному сайті Вандермарка цей реліз не згадується.

Але поки я слухаю цей вініл, мене не турбують “соціальні” питання - мене пре Кен Вандермарк та його проект Resonance… Чесно.

- лео зеліг
special thanks to: юра “юссуф” глушко (за плиту), ніколя “лоботоміст” гук (за вініловий програвач)

Resonance Project
personnel:
Magnus Broo (trumpet)
Tim Daisy (drums)
Per-Ake Holmlander (tuba)
Dave Rempis (tenor & alto saxophones)
Steve Swell (trombone)
Mark Tokar (bass)
Mikolaj Trzaska (alto sax, bass clarinet)
Ken Vandermark (tenor & baritone saxes, clarinet)
Yuriy Yaremchuk (tenor & soprano saxes, clarinet)
Michael Zerang (drums & percussion)