Це фото Ігоря Снісаренка на обкладинці - це щось! Це - весь “сік” та настрій альбому. Власне, це не альбом, а звичайний першокласний “лайв”.

Організаторів концерту та видавців диску - компанію Jazz in Kiev - можна було б звинуватити у відсутності уяви: назвати диск “Night of Magic”… Не надто винахідливо, чи не так? Але що поробиш, коли для київської публіки минулої осені концерт Авішая Коена дійсно став вечором магії, чарівним концертом, що навіть дещо зсунув музичні орієнтири нашої джазової аудиторії? Якщо точно, це можна було б назвати такими поняттями, як “вправити мізки” та довести до істерики (дещо протилежні стани, але такий вже парадоксальний Коен).

Рей Джеффорд - продакшн-менеджер лейблу RazDaz та тур-менеджер Авішая Коена - зізнався, що запис київського концерту вийшов мабуть що кращим, ніж їхній диск Live at Blue Note. Не дивно, адже київський минулорічний концерт жодним чином не поступався виступу у Нью-Йорку взимку того ж 2007-го. Він вийшов ліричнішим та м’якішим, але за якістю - той самий “жир” та натхнення, попри те, що Авішай грав на чужому контрабасі.

До компакту увійшло на дві композиції менше, ніж на концерті. Їх прибрали на прохання менеджменту, адже тоді ці пісні виконувалися мало не вперше і прозвучали не так, щоб їх ставити на альбом. Відтак, диск розпочався з третьої, мабуть, теми. Але це - як ввести глядача у ситуацію прямо посеред розмови, коли одразу не збагнеш, про що йдеться. Якби розпочати з третього-четвертого треку… Річ у тім, що ті, хто не був на концерті, не дуже переймаються історичною правдою - їм потрібен продукт. Заради справедливості, слід зауважити, що вся редакція альбому відбувалася під контролем менеджемнту Коена, тож “крайніх” нема.

Олексій Коган (Jazz in Kiev) після концерту дав мені диск, який ще не пройшов стадію фінального мастрингу. Все звучало майже так, як треба. У кінцевому варіанті контрабас змарнів: став тихішим, зникли певні обертони… Ніби це не диск Авішая Коена (а він ще молодий, завзятий, любить звучати на першому плані) а радше піаніста Шая Маестро - його рояль звучить на всю катушку і в повному динамічному діапазоні. Це не погано, це просто факт. (Шай, якщо чесно, заслужив на таке ставлення.)

Маю повне право так говорити, оскільки бачив більше на один виступ Коена, ніж 90% українців, а також, його київський концерт чув із-за лаштунків, а там… - a night of magic… Ти чуєш не той звук, що в залі, а той, що є на сцені. Як же це тріо звучить в акустиці…

Тим не менше, якщо відкинути оці дурні закиди та прискіпування, цей “лайв” - один з найбільших шедеврів українського дисковидавництва. Намагатися змальовувати музику Коена та його тріо - легку та природну, як подих - це все одно, що танцювати про архітектуру (© Zappa:)) Не знаю, чи бувають недосконалі шедеври, але природа Авішая така, що він не ганяється за перфектністю: він просто до біса кайфово виплескує свої емоції. Крапка.

– вячек криштофович-мол.

далі — минулорічний матеріал про А. Коена

концерт року,
або авішаєва гра у бісер
(2007)

Минулий рік став рекордним в Україні за кількістю джазових концертів. Можливо, і не всі з них вирізнялися виключною якістю, але вже можна спокійно говорити про те, що із джазовим життям в цій країні все значно краще. Та зараз не про це. Йдеться про найкращі концерти 2007-го. Тут, звісно, багато хто сперечатиметься, але… Є концерти, на які ходиш, щоб просто згаяти час чи розважитися, є такі, де головний фактор – це гучність імені (і таких було достатньо), а є такі, що лишають тебе у стані культурного шоку – саме через мистецтво. Іноді ж треба бути чесним перед лицем творчої правди… Але менше з тим. Саме через свою мистецьку цінність концертом року став виступ Тріо Авішая Коена.

Вперше я його побачив у Нью-Йорку рік тому, у січні. Це був найостанніший концерт на найбільшій джазовій конференції IAJE.
Концерт затримувався, мабуть, на півгодини. Була перша ночі, або навіть пізніше, величезний зал готелю Sheraton заповнився рівно наполовину. Нас з друзями занесло туди майже випадково та через цікавість.

Але от виходить на сцену стрункий хлопець, говорить у мікрофон щось про те, що в цьому прекрасному місті він жив багато років, доки не переїхав назад до Ізраїля, бере контрабас, і тріо починає чаклувати. Спершу стає зрозуміло, що додому ніхто не їде (попри час). Згодом виникла інша думка: «Що, на біса, відбувається на сцені?!!» (Здивовані обличчя та відвалені щелепи були не в одного з когорти джазових профі.)
Це не джаз у прямому сенсі слова, як його розуміє більшість. Тут – досхочу всіляких середземноморських та єврейських мотивів, тут можна почути відгомін багатоголосих інвенцій Баха та африканської поліритмічної ковбасні, європейської академічної та американської чорної музики з латиноамериканською на додачу. Уся ця мозаїка зі шматочів різних культур є власним стилем, ба, навіть напрямком музики, що творить Авішай. Хтось творить так, як може, а він – так, як хоче.

Avishai Cohen Trio – це не одна людина, а організм із трьох. Партнери Коена тримаються дещо у тіні лідера, але … років 20-30 тому почали процвітати такі музиканти-машини, які приголомшували усіх своєю швидкістю та високотехнологічністю. Ці ж хлопці – високотехнологічні машини, наділені душею та тонким відчуттям. Вони можуть п’ять хвилин грати один й той самий риф, але це не буде нудно, вони гратимуть рівно з тією швидкістю, яка потрібна.

Попри те, що лідер та піаніст тріо мешкають переважно в Ізраїлі, Авішай докласть будь-яких зусиль, аби зберегти американця – барабанщика на ім’я Марк Джуліана у своєму складі. Надто довго грають разом і надто однаково дихають. А 20-річний піаніст Шай Маестро (англійською Shai Maestro дуже вдало на слух сприймається як «сором’язливий маестро») – взагалі окрема сенсація.

Щодо самого Коена, то він, по суті, не грає на контрабасі… він з ним кохається – на всі смаки. Він рве та пестить струни по всій їхній довжині, лупить по всьому тілі контрабаса. Сам Авішай виглядає то як пантера, то як хижий птах над своїм інструментом. Причому сам він не має нічого проти подібних порівнянь: «Так, звісно, в нас є вся ця сексуальність. Але це ти її бачиш – не я. Бо на сцені я просто такий, як є, і не помічаю всього цього».

Перед концертом 29 листопада у Києві я стояв і хвилювався, мабуть, не менше за організаторів – Олексія Когана з компанією JazzInKiev. Непокоївся, адже з самого січня кричав на кожному розі, що це тріо – відкриття року і що мрію побачити їх у Києві. І от – більше ніж через дев’ять місяців це сталося. А раптом тоді, рік тому, мені просто надто добре «пішло» – під настрій, загальну атмосферу, місто, кількість алкоголю?.. У неспокійному передчутті причаївся за лаштунками. І з перших же звуків відчув у тілі знайоме тремтіння: все звучало не гірше, ніж у Нью-Йорку. Не настільки несамовито, але ніжніше та з більшою кількістю нюансів, більшим діапазоном піаніссімо. Мабуть, під кінець світового туру навчились вже не до кінця вивертати душу на сцені.

Басист починає завзято розгойдуватися головою та тілом, ніби грає елементарний блюзовий шафл, хоча звучить надскладна ламана басова партія. Ці троє взагалі все роблять якось дуже легко на вигляд. Час від часу, дивлячись одне одному очі в очі, вони ніби бавляться. Музика і справді звучить доволі просто, як для людського вуха. Але ж всередині себе є дуже завернутою.
«Один з найкращих компліментів моїй музиці – це те, що вона проста, хоча це і не так. Мені дуже пощастило, як на мене, - каже Авішай. - Я ніколи нічого не пишу із якоюсь задньою думкою, настановою (скажімо, зробити простіше). Пишу лише те, що відчуваю, і… не намагаюся зробити щось спеціально. Уся справа – у моєму музичному світі та непересічних можливостях, (я багацько попрацював, аби цього досягти). У моїх композиціях все – кожна складова – збирається докупи і розгортається у якусь мелодію, яку ти можеш наспівати.»

Не пригадаю, чи чув колись наживо, щоб тріо звучало настільки тихо, з такими нюансами і водночас потужно. Та й щоб «на повний голос» воно ставало настільки вибуховим! Ближче до кінця виступу – у один із чергових вибухів – Коен вкотре повертається до барабанщика і показує йому язика. Саме йому, а не «про себе» якось чи публіці, що теж іноді трапляється – а це значить, що хтось когось переграв чи обдурив у їхній «інсайдерській» грі в бісер. Публіка цього не розуміє. Їй, власне, непотрібно це розуміти. Вона не хоче. Аудиторія (чи переважна її частина) підкорена, вона безсило розслабилася та кайфує, не дуже і розуміючи, що ж таке на сцені відбувається. Щоб трохи збити пристрасть, Коен співає ніжну пісеньку на івріті. А під фінал – щоб остаточно дорвати зал у лахміття – смичком на басу та лише з барабанщиком виконує бітлівську “Come Together”.

“Знаєш, я такий тип, що по-своєму сміливий, любить ризикувати: я не проти іноді оступитися і впасти, щоб не бути ідеальним. А така риса уможливлює найвищий рівень відкриттів у музиці. І, гадаю, це одна з причин того, що людям вона подобається та зрозуміла”…

Не полюбляю категоричних оцінок, але цей 37-річний хлопець – мабуть, один із найяскравіших контрабасистів в сучаній джазовій музиці. (Якщо я неправий, то на нас чекає ще більше сюрпризів у цьому світі.)