Sax-Коло - нова вигадка ДжазКола - таки виправдала себе на всі сто відсотків. Концерт, на якому “головували” сім різних саксофоністів, точніше всього було б назвати інформативним.

Так, саме інформативним: для тих, хто переймається процесами. Семеро зовсім різних музикантів, що представили усі напрямки джазового саксофону в Україні. Тут важко говорити про повне задоволення - адже, навряд чи від Дмитра Александрова отримає багато насолоди людина, яка прийшла послухати Ігоря Рудого, і навпаки. Але тут ти бачиш загальну картину, зважуєш усі “за” та “проти” (а суб’єктивне намагаєшся тримати при собі).

текст: Вячек Криштофович-мол.
фото: Ігор Снісаренко, Олександр Бузник (live.kiev.ua)

Звук та байдужість

Український Дім зустрів переповнений зал довгою та марною настройкою звуку. Через неї зал відчинили із великим запізненням. Але… Один з найкрутіших залів Києва також є і одним із найпроблемніших щодо акустики. Це вам скаже не один звукорежисер. Але вкрай прикро, що коли минулого разу на Джаз-Колі виступав VHS Володимира Шабалтаса в напівпорожньому залі, звучало усе більш ніж пристойно, і ніхто цього особливо не помітив, а цього разу - отаке… І помітили усі.
Звісно, налаштувати звук для семи різних колективів на один концерт - це, мабуть, непросто. Втім, як показує практика, “перемогти” його можна. Але це, пардон, перш за все питання не техніки, а такої штукенції, як (не)байдужість. Щодо взаємодії артиста і звуко(сан)техніків та професіоналізму обох сторін краще поговорити якось іншим разом.

У цьому розділі йшлося не зовсім про організаторські вади ДжазКола - це не критика або самокритика. Просто проект SaxКоло показав деякі обїєктивні речі в українському джазі: люди, відповідальні за звук, мабуть, не люблять музику і підходять до справи дуже формально. Музиканти злі на перших за дискомфорт на сцені. А сумні їхні обличчя помічає публіка (а от внутрішні проблеми не мають хвилювати людину, яка купила квиток).
Найбільш нормальне лице було у Ігоря Закуса, який мав не тільки “витягти” усю організицію на собі, презентувати нові диски від ДжазКола та представляти музикантів, але ще й грати у кількох групах (і з цим він теж впорався).

Втім, дякувати Богові, як показили деякі спростереження та щось на кшталт опитування, більшіть з аудиторії прийшли не видивлятися недоліки, а слухати музику. Були навіть ті, кому сподобалися усі виконавці… Виявляється, у нас дуже вдячна публіка.

Сакс та Коло

Доволі дивно, коли хедлайнер розпочинає концерт. Перепрошую, але Дмитро ‘Бобін’ Александров потягне саме на хедлайнера: він об’єктивно найбільш бажаний джазовий саксофоніст країни. Втім, потім логіка побидови концерту стала зрозумілою.
Бобін ще перебував на хвилі виступу на фестівалі Jazz in Kiev у складі з Мішою Цигановим та Сашею Сипягіним. “Billy’s Bounce” Чарлі Паркера була аранжована саме Цигановим (але не звучала на фестивалі JiK), а друга композиція написана самим Петом Метіні для трубача Сипягіна (останній грав на свіженькому альбомі Дейва Холланда, до речі).

Цього разу склад у Александрова був таким: Дмитро Коваленко (гітара), Павло Литвиненко (рояль), Андрій Арнаутов (контрабас), Олег Марков (барабани), а на другу тему - “Snova” вийшов Денніс Аду із флюгельгорном. Бобін грав, звичайно: якісно і завзято, втім його, як і піаніста Литвиненка, не завжди було чути.
Але рівень виконання молодих музикантів - зокрема Маркова та Коваленка, які вже давно на сцені на рівних із Александровим - дарує надію на майбутнє нашого джазу. Дмитро Коваленко взагалі показав такий клас, смак та юнацьку хвацькість, що іноді щелепа відвисала…

Другим вийшов Богдан Гуменюк. Спершу із сопрано-саксом і Олексієм Саранчиним (ex-СхідSide, нині ТНМКонго) - і тут уже можна було розчути рояль. Потім вийшла решта його групи. Гуменюк, який також працює у Mad Heads, заслуговує на значно більшу увагу як джазовий музикант. Це однозначно. Так само, як і те, що саме йому належить фраза вечора, сказана зі сцени: “50 гривень тому, хто прямо зараз позбавить нас цього фону у комбіку”.

А потім був, мабуть, емоційний апогей концерту. Оскільки Ґьотц Грюнберг не зміг приїхати (і про це повідомлялося), йому виставили свого роду “технічну заміну”, про яку не знав ніхто, окрім безпосередніх організаторів та самих артистів. І це виявилося найбільшим сюрпризом, а може, для когось і шоком. Юрій Яремчук (сопрано) і Марк Токар (контрабас) зі Львова. Назвіть це free, або авангард, але тільки не називайте це маячнею: у Яремчука стояли ноти, а Токар проміж струн контрабасу вставляв щось на кшталт шкільної лінійки (не дуже новий, але ефектний прийом). Навіть ті, хто взагалі не був готовий до такого розвитку подій, спостерігали виступ дуету із захопленням. Мабуть не в останню чергу завдяки тому, що дядьки не налаштовували звук, як решта, по п’ять хвилин, а просто пішли в атаку.
Не варто зараз патякати про нюанси сучасного авангарду та деталі підходу Яремчука - просто самий по собі факт виступу дуету нагадав, що в Україні є і така музика. Атональна, вільна і натхненна.

Подальша драматургія концерту “покотилася” на інший бік музики. Олександр “Кран” Рукомойніков, легендарний харківський піаніст, композитор і педагог Сергій Давидов (ще раз його послухати можна буде на наступному Піано-Колі), барабанщик Євген Селезньов та Ігор Закус, який порадував усіх виглядом і звучанням своєї нової контрабас-гітари. Одна з копозицій належала басисту групи Сергія Давидова Леоніду Хайсману, який не так давно помер у 39 років.

Тріо Наталії Лебедєвої із Артемом Менделенко (на альт-саксофоні цього разу) - формат доволі знайомий для Джаз-Кола. От тільки заграли Чайковського у власній обробці. Лебедєву та її соратників (Алекса Фантаєва, Закуса та Менделенка) варто споживати у більших кількостях, аби краще “розпробувати на смак”.

Іван Бондарев вийшов у звичному для себе форматі smooth-jazz: він - саксофоніст групи Unity, а якщо ви не знаєте, що таке Unity, то ви не дуже цікавилися українськими джазовими процесами останні років 10. Втім, мені важко однозначно сказати - смус чи ф’южн грають ці музиканти. Адже, скажімо, американські джазові спеціалісти роблять абсолютно чітку межу між поняттями fusion та smooth. Не межу навіть - деякі стіну ставлять міз цими жанрами. У нас подібні межі майже стерті. Нічого, колись з’являться.

А от Ігор Рудий продемонстрував, що в українському джазі є не тільки “джаз”, ф’южн та фрі. Буває ще і просто поп. Ігор Рудий має дуже м’який та акуратний саксофоновий звук, абсолютно “безконфліктну” манеру виконання, прикольні темні окуляри і офігенний піджак. Михайло Баньковський, Ігор Закус та Олександр Гарькавий виглядали цілком натхненно, а от Юрій Шепета був похурий, що можна зрозуміти [читай вище]. У них навіть з’явився бек-вокал - хлопець та висока симпатична дівчина (і на тому спасибі))).

***

І дозвольте ще один висновок після Сакс-Кола: джазова Україна однією ногою - ще у 80-х, іншою - в 90-х, а руцями ледве чіпляється за 2000-ні. З цього факту не варто сумувати. Треба думати та рухатися вперед. Може, зрештою, наступне JazzКоло - фортепіанне - викличе інші думки?