Відвідання концерту Metro у Києві, вочевидь, від самого початку планувалося як “культурологічне розставляння галочок”: побачити легендарний ф’южн-проект Metro. Якщо пощастить, отримати задоволення. Якщо більше пощастить, почути музику у CD-якості (за умови, що новий барабанщик нормально увіллється у колектив). І, зрештою, заспокоїтися.
Але я не заспокоївся. Я мав честь бачити на сцені Мітчела Формана (вдруге в житті), приємність чути гітару Чака Лоеба, а особливо, насолоджуватися басовим грувом Мелвіна Девіса. Втім… я не почув Metro, хай йому грець!

Музика fusion - це більш ніж наполовину справа загального звучання. А такий ф’южн, як у Формана і Лоеба, взагалі не терпить поняття “слабка ланка у ланцюгу”. Який “такий”? Такий, що балансує на грані між інтелектуальним ф’южном та тим, що звуть smooth jazz (звісно, підсвідомо та ідейно ці музиканти воліють відноситися до першої категорії, адже друга в США вважається цілком ганебною).

Примхи методу

Це вам, панове, не авангардний джаз [хоч я особисто його найбільше і люблю], де, припустимо, у тріо, лажу одного олігофрена можуть компенсувати два інших генія. Metroтиповий ф’южн - це та музика, яка, грубо кажучи, має звучати настількі ж студійно-вилизано, як попса, і водночас нести свої думки, настрої, драйв, та винахідливу імпровізацію. Коротше, в цій справі одна неправильно налаштована ручка на пульті або крок ліворуч-праворуч, і ви - облажалися.

До того ж, Metro вочевидь мають щось на кшталт власної концепції, до якої “всякі ліві” люди не долучаються. Почати хоча б з того, що задовго до початку концерту з МакБука Формана вже крутився заспокійливий луп, котрий, насправді, був частиною першої композиції.

Про звуки

Розповідати про манеру музикантів, що їх знає весь джазовий світ, якось недоречно. Просто спробую виділити деякі речі, що впали у око/вухо…

Було очевидно, що музиканти розпочали виступ доволі недбало (гадаю, причини цього здорового пофігізму криються в чиннику, про який йтиметься в останніх абзацах). Так Мітчел Фоман в першій композиції довго колупався в клавішних, вочевидь, розпочавши грати не з тим тембром. Чак Лоеб, тихесенько розпочавши свій риф на вступі, зрозумів, що просто забув підключити гітару. Але це була та композиція, що дозволяла багато свободи всередині чіткої композиційної структури, так що нічого страшного не трапилося. До того ж, навіть недбалість не заперечує найвищого ґатунку…

Те, що квартет виконував переважно мало кому відомі речі з нового альбому, це не так і важливо. Адже, як казалося вище, в цій музиці головне - звучання. Metro - це звучання мегаполіса (чомусь, традиційно вважається, що саме нічного мегаполіса). Навіть фрагменти мало не у стилі блуграс та моменти пружного свінгу лише підкреслюють розмаїття життя великого міста.

Підхід Мітчела Формана до інструменту дуже-дуже нагадував підхід самого Джо Завінула: гра із тембрами - від наполегливого дуркування до абсолютно серйозних, мало не симфонічних тембрів. Нічого не казатиму про манеру та штрихи. Йдеться про підхід. Форман - людина-палітра. Він - і загальне тло усього квартету, і його головний голос водночас.

Чак Лоеб, звісно ж, використовував увесь гітарний спектр - від чистесенького джазового звуку до зовсім вже рокового, а іноді якогось напівембієнтного, із використанням процесора, купи педалей та усіх сучасних гітарних прибамбасів. Але грав Лоеб дещо інакше, ніж ти чекаєш. Стриманіше, акуратніше. Кажуть, у нього було щось із рукою і він дуже непокоївся, що не дасть залу всього, на що здатен. Але він, здається, дав більше. Коли людина, відома за класною технікою, припиняє заливати свої трелі, а грає повільніше та зосередженіше - це зовсім інший кайф. Музикант почає чіткіше та яскравіше “формулювати” свої ідеї, ти краще розумієш його особливості, коли вони артикульованіші. Лоеб кілька разів навіть помилявся чи відверто “кіксував”, але ці помилки він миттєво перетворював на іншу музичну ідею. А група його миттєво підхоплювала інтонаційно.

Мелвін Лі Девіс - це моє найбільше враження від Metro. Наживо таких басистів я бачив буквально кілька чоловік. В руках цього пупсіка-бабасіка масивна іменна 7-струнна кастом-басуха Ken Smith виглядає, як гітарка укулеле. Він здатен із абсолютно незворушним виглядом, без жодної гримаси, грати якийсь драм-н-бейс або надтехнічні “електронні” рифи, навіть не дивлячись на гриф. Але техніка - це півбіди. Головне, що Мелвін Девіс - генератор якогось божевільного чорного груву. Іноді він користувався педаллю гучності, і зал на мить наповнював басовий овердрайв, а потім музикант повертався до “норми”, не забиваючи жодної ноти своїх колег. Іноді він виконував вокальні партії та створював голосом “саунд-бег” своїм басовим соло. Може, через це час від часу звучання Metro викликало єдину асоціацію, з Групою Пета Метіні, ха-ха. Мобуть, це й некорентне порівняння, але що ж поробиш…

Втрьох ці музиканти звучали настільки збалансовано та порозуміло, що так не буває. Вони виконували іноді складні за формою речі навіть не дивлячись одне на одного. Втім, часто вони дивилися на четвертого учасника. Тобто, злобно зиркали… Бо без цієї підтримки він би вилітав із форми ще далі, ніж це було…

Пан Завадськи

Польський барабанщик та менеджер туру квартету по Україні та Польщі навіть пошкодував часу, аби добре вивчити матеріал, котрий виглядає легким тільки на перший погляд. Рівень музикантів, з якими він перебував на сцені, йому, схоже, був абсолютно по барабану - в прямому та переносному сенсі слова. Кшиштоф Завадськи барабанив (саме барабанив, а не грав) дуже натхненно та іноді самовпевнено. Він дуже “по-своєму” поставився до концепції та методу музики Metro. Його барабани звучали якимось абсолютно окремим та недоречним тут інструментом - не через вади звукорежисури, а тому що він був не з цими людьми. Він руйнував музику, адже виглядав не як нормальна доросла людина, а я пустун, який щойно навчився робити кілька неоковирних барабанних збивок. Коли музика за своїми змістом та формою потребувала просто пружного акомпанементу на хеті та малому барабані, пан Завадськи не впускав можливості повсякчас “зачепити” зайвий барабан або тарілку з хитрим лицем шкідливого котяри… Він паталогічно не потрапляв у загальний грув - просто тому, що у нього немає груву. І звучав на своїх загучних в дусі “гей, слов’яни” барабанах пан Кшиштоф добре і доречно лише у моменти сольних збивок та невеличких соло (коли інші троє не заважали).

Це був перший (пробний?) концерт туру Metro, але щось мені підказує, що протягом наступних 11-ти у Польщі цей барабанщик навряд чи принципово вдосконалився як учасник цього квартету. Не тому що не може, а тому що у нього на порядку денному - речі геть відмінні від музики як такої.

Діагнозтика відхилення

На наших теренах часто страпляється ще один такй же культурний діяч та митець - україно-американо-російський басист та менеджер Арк Овруцький. Він займається тим самим, що й Завадськи, але дещо менш масштабно. Він теж частіше за все грає кепсько, але музиканти їдуть у його тури…

Таких людей в жодному разі неможна звинувачувати. Адже джазова сцена - це адикція, не менш серйозна, ніж куріння, алкоголізм чи наркоманія. Коли у тебе в крові одного разу з’явився цей адреналін живого виступу із класними музикантами, він тебе вже ніколи не полишить. І от скажіть, як же втриматися від цієї спокуси пограти з такими музикантами.

Мені чомусь здається, що у таких людей це вже давно навіть ніяке не марнославство. І навіть не бажання вписати у своє резюме ще пару зірок світового джазу (ті резюме у них скоро луснуть від кількості гучних імен). Мені так здається саме тому, що ці люди навіть не прагнуть грати краще (хочи й могли б, мабуть). Тут вже щось медичне, поза здоровим глуздом.

Коли Завадський багато років тому привозив покійного Хайрама Буллока, то тобі було байдуже, що і як там налажав барабанщик, бо Хайрам підстрибував та катався по сцені - він був сам собі цирк на дроті. Але потім дуже багатьох оцей незбіг барабанів з рештою групи почав дратувати. І чим тонша за своєю структурою музика, тим цей незбіг очевидніший…

Насамкінець

Гадаю, найбільші претензії слід висувати не тим менеджерам, про яких тут так недобре написано. Більшість питань - саме до зірок, які згоджуються на подібні концерти.

Певен, слава про Кшиштофа, його вправність та вкрай індивідуальний підхід до матеріалу давно дійшла до усіх джазменів США. Але чому вони погоджуються на подібну “співпрацю”? Я можу зрозуміти, що вони йдуть на це через фінансові чинники: пан Завадські постійно влаштовує їм дуже пристойні східноєвропейські гастролі. Але ж також існує поняття репутації. Тобто, якби проект не звався Metro, усе було б ще нічого. С півом покатіт. Але вони ж сказали “metro”, а там - автобус-Ікарус.

Навіщо робити так, щоб якийсь київський злобний нахаба абсолютно виправдано писав подібні речі? Це ж кидає тінь на Metro та його ідею…

Кшиштофе, їхали б ви додому, або керували своїм бізнесом з-за лаштунків, а не з-за барабанної установки.

*****

Часто після концертів із залу виходять люди, які аж світяться. Після цього виступу переважа частина публіки йшла задоволена, але в їхніх очах не було того вогню. І ми знаємо, чому.

~ Вячек Криштофович-мол.