Це літо не встигає принести одну сумну джазову новину, як поспішає “порадувати” наступною. Але всі вже про це знають…

Хайрам Буллок (11 вересня 1955 - 25 липня 2008) - знаний джаз-фанковий, роковий, блюзовий та ще який завгодно гітарист-фейєрверк, стрибунець-шалтай-балтай, 130 кіло чистого драйву, гедоніст, вічно охочий поїсти/випити, любитель жінок та життя і просто класна людина - швидко згорів від раку горла у віці 52 років. Він неодноразово з величезним успіхом виступав у нашій країні, доводячи зал до сказу…
І говорити тут багато не хочеться. Краще - от вам архівне інтерв’ю, зроблене ще після його найпершого концерту у Києві. © журнал NOTA #1/2002

UPD: окей, давайте будемо чесними. Хайрам помер не від самого раку, а від банального передозуваня наркотиками: його організм, знесилений лікуванням раку (до речі, дуже ефективним), не витримав чергової дози. на сайті jazzhouse.org так, прямим текстом, і написано. “Diagnosed with throat cancer in 2007, Bullock seemed to have beaten the disease, but he could not overcome the effects of a decades-long substance-abuse problem.” і напевне, не варто (та навіть неетично) збивати з пантелику народ…

“СКАЖЕНИЙ ПЕС” насправді добрий

текст: Вячеслав Криштофович-молодший
фото: Валерій Чутур
© NOTA, 2002

30 січня в клубі Al Capone відомий нью-йоркський рокер Хайрам Буллок, як там у них кажуть, rocked the house. Себто задавав жару. Це людина, за якою міцно закріпилася слава універсального фанк-блюз-джаз-рокового гітарного піротехніка та вокаліста. А чому саме “рокер”, потім самі зрозумієте.

Коли афроамериканський здоровань жвавенько виперся на сцену начолі свого тріо, ще ніхто не встиг оговтатися, розбираючи великий напис “Mad Dog” – скажений пес – на його грудях, як той вже неймовірно гучно шваркнув по струнах. Якщо спробувати охарактеризувати концерт вцілому, це був суцільний високоякісний шквал. Містер Буллок дотепно та майстерно демонстрував свої таланти, у чому його більш ніж надійно підтримували двоє поляків – барабанщик Кшиштоф Завадськи та басист Павел Мончивода-Ястшембськи (який вже довго мешкає у Бостоні) – учасники відомої польської групи Walk Away. Хайрам просто бісився, навіть виписав по залу “коло пошани”, смажачи чергове соло. На всі сто виправдав свій Mad Dog. Не злий – просто виплеснув енергії, що важко уявити, і при цьому скільки ще залишилося.
У спілкуванні він такий самий, яким виглядає на сцені. Щоб бути з Хайрамом на одній хвилі, слід 50 горілки запити келихом пива. Хоча, можна обійтися і без того: варто просто бути на концерті. По закінченні шоу вздрючена публіка розгублено тинялася по клубу. Нібито обмінювалася враженнями. Проте, які тут до дідька враження? Що, припустимо, можна сказати після стрибка з парашутом? Отож.

Якщо конкретно, Хайрам Буллок – це міцний американський музикант “другого ешелону”, якого доля зводила з такою кількістю різних музикантів, що аж подих перехоплює. В нього хороша школа і до того ж він вміє грати ще й на клавішних, басу і навіть, здається, на якихось духових… З початку 70-х був сайдменом на всіляких записах різних зірок; тож у разі, коли ви звикли читати зміст буклетів до компакт-дисків, рано чи пізно натрапляєте на його ім’я. Нині він менше “підігрує”, а більше працює як лідер – у такому напруженому режимі, що взагалі замислюєшся, чи любить він вже ту музику.

- Скажу тобі, зараз я люблю музику більше, ніж коли був молодше. Тому що раніше я просто її виконував і не замислювався ні про що - просто граєш собі з тим та з іншим. Зараз граю своє. Навіть якщо можу зробити і не свою пісню, це все одно моє шоу, моя “вистава”. До того ж тут я з польськими хлопцями, а це все – лише одна репетиція: нема часу. Вони вивчають кілька пісень з моїх записів і ми ліпимо до цього ще якийсь матеріал. Якщо б ти побачив мою гурпу в Нью-Йорку, то була б здебільшого моя оригінальна музика. Ми лише можемо зіграти пару кавер-версій наприкінці виступу.
Дійсно, зараз для мене це набагато веселіше, ніж коли я грав, скажімо, з Девідом Сенборном чи навіть з Маркусом Міллером. А з Маркусом грати було дуже гарно – це елегантно, це джаз, новий, модерний, прекрасні композиції…

З усієї тієї маси музикантів, з ким було грати найцікавіше?
- Я був страшенним фаном Steely Dan. І уявіть, що це для мене було, коли вони мені зателефонували… ва-а-у! Також я грав на телешоу з Джеймсом Брауном. То було щось. Це ті два випадки, коли все просто клас. А так, з усіма чудово. Грати з Джеймсом Тейлором чудово, грати з Майлзом Девісом було цікаво.

А з Жако Пасторіусом ви, здається, були більше друзі, ніж однодумці?
- О-о, Жако… Здебільшого друзями. Він вчив мене грати на басу. Вперше ми з ним познайомилися 1974-го в Майамі. До того, як він став відомий. Ми були в основному друзями протягом 11-ти років. А 85-го почали грати разом. А помер він у 87-му. Жако був проблемним хлопцем…

Але ви якось казали, що кумедним…
- О так. Навіть будучи трагічним, він був кумедний. Ми з ним та Кенвудом Деннардом зібралися у тріо, яке можна почути на Live in NY [серія живих клубних записів Пасторіуса у Нью-Йорку]. Їздили собі, грали всюди, ніколи не записувалися у студії. Це нагадувало Cream: трішки вокалу і переважно несамовита гра. Неймовірно. Робили якісь пісні Жако, якісь мої – чого тільки не виконували.
І знаєш, він був дійсно нестабільний. Ні, Жако завжди грав прекрасно у будь-якому стані. Але щодня я бачив, як він стає все божевільнішим. Ставав агресивним, починав просто битися – псих. Так що одного дня я зателефонував нашому агентові та сказав, що більше не можу. Востаннє ми виступали у Пітсбурзі. Жако вже був зовсім не в собі. Після концерту вийшов з криком: “Вони знову збираються використати моє їм’я!” Вдерся на фасад клубу та почав здирати звідти своє ім’я – літеру за літерою: “J”, “A”, “C” – та клав їх собі у піджак. “Га-га. Вони хочуть використати моє ім’я”… Це справді дуже весело.
Тож, що попишеш. Він пішов, а ми залишилися тут, аби подивитися, що буде далі.

А ще ви співпрацювали з Карлою Блей – дуже своєрідною особою.
- Я з нею записав два альбоми та їздив у три турне. Карла для мене стала величезним натхненням у сенсі того, як бути справжнім артистом. Вона не продавала багато платівок, не була великою поп-зіркою. Жила в будинку, в ньому ж була студія, де вона записувала свою музику. Робила своє – байдуже що. Її позиція була така: “Ох, ніхто більше не хоче видавати мою музику, тож я розпочну власну фірму грамзапису. І видаватиму все сама”. Вона просто по-справжньому вірила у своє мистецтво. Я ж був лише музикантом, хлопцем, котрий грає “ваше” мистецтво, і робив це дуже добре. Але зараз бачу, що міцна віра в своє мистецтво – це причина за якої я тут в Києві цього вечора. Не для того, щоб грати чиєсь: я тут робити те, що я роблю.

Коли ви граєте, здається, що було б так само і на стадіоні, і взагалі без глядачів. Таке враження, що вам не так вже й важливо, скільки людей в залі.
- Я свого часу грав з жінкою на ім’я Філліс Хаймен. Вона добре відома в Нью-Йорку. Ми виступали в Майамі Біч – все так, знаєш, стримано, розмірено. Іноді в залі бувало дві особи. І ці дві особи були найщасливішими двома особами в світі. Вона все одно робила шоу – лише для них. Для мене тоді два чоловіки, це “фі-і-і, я не виходитиму”. А вона ногою під зад: “А ну, пішов!” Філліс дійсно мене цьому навчила.
Тому тепер… Я живу в Нью-Йорку. Доїхав звідти аж до України. Тому мені байдуже скільки людей – я гратиму. Звісно, це важливо: що більше народу, тим краще, оскільки тим тобі повертається більше енергії. І я б хотів приїздити сюди ще і ще. Бо розумію, коли люди приходять подивитися на мене, це завдяки іншим людям, з якими я грав: “О, я бачив Хайрама з Девідом Сенборном, я бачив його з Маркусом Міллером, о, він грав зі Стінгом – ля-ля-ля…” Люди ніби і приходять з цієї причини, але коли вони вже тут, то забувають про все це. І зазвичай реакція буває як, думаю, і сьогодні: “О, я вражений. Бо йшов побачити джазового гітариста. А тут таке бах-тарарах”. Як на мене, це те, що треба. Мене не дуже цікавить, коли люди кажуть: “блискучий гітарист!”. Мені байдуже. Коли вони приходять і кажуть: “Я чу-удово провів час”, - це те, чого я хочу.

Дійсно, вправність Хайрама-гітариста і без нас – публіки – оцінила достатня кількість “перших осіб” у своїй справі. Деякі з них так само зараз не гребують пограти на сольних дисках Буллока сайдменами… Тож поява фігури з його репутацією на джазовому вечорі (приїхав він на запрошеням Олексія Когана та вищезгаданого клубу) більш ніж логічна. Але того, що він власне грав, майже ніхто не очікував.
Окрім своїх, вельми хороших пісень, він частиною шоу зробив купу чужих хітів. Були “Up from the Skies” та “Little Wing” Джимі Хендрикса (якого він виконує дуже часто), пісенькі Стінга та Dire Straights, “Satisfaction” та “Gimme Shelter” від Rolling Stones (давня любов – ще з дитинства – Хайрама), Creedence і ще встиг вплісти купу чого. Суцільний драйв та вкрай несподіване шоу!
Протягом концерту Хайрам все повторював: “Мені сказали, ви прийшли нібито послухати джаз. Ну, не-е знаю, не знаю…”

- Зараз я намагаюся збудувати те, чим я є. І звісно ж я хотів би позбутися “джазового” ярлика. Ти ж бачиш, що я роблю. Не знаю, я ти це назвеш, але це не зовсім “джаз”. Це “інтертейнінг”, розвага.
Втім, “джазовий” ярлик має і дещо добре. Якби я був відомий як “рок-музикант”, я б не міг їздити у тури, оскільки не існує “малого року”, навіть практично немає “середнього” – є лише “великий рок”. Тим не менше, по всьому світі є маленьки джазові клуби, де ти можеш грати для невеличкої кількості людей і заро,ляти трошки грошей. Але цих грошей насправді достатньо, щоб поїхати, скажімо, до Європи – у Швейцарію, Польщу, Голландію, Україну, “Маскву”, пограти у Парижі та повернутися до Нью-Йорка. І насправді отримати купу задоволення. Так, в цій сфері більшість людей спершу говорить про речі на зразок бібопу. Але зараз обличчя джазу змінилося завдяки людям, як Джон Скофілд чи Майк Стерн. Також і я знаходжуся десь на цьому краю. Бо коли я граю, це перш за все ГУЧНО, набагато гучніше, ніж джаз. І тут існують певні технічні речі – мікрофони, потужний підсилювач. Це багато в чому змінює речі. З певним приміщенням та умовами, варто мені зіграти раз, я зможу приїздити ще і ще як, сподіваюся, я один раз зіграв у Al Capone. Тому що це так весело, що люди придуть наступного разу.

У вас є пісня про те, як ви увесь час в дорозі “із зубною щіткою в руці”. Ваше життя, дійсно складається з суцільних мандрів?
- Я дійсно багато подорожую. Вітм, у мене є своє приватне життя в Нью-Йорку, і я не дуже хочу про це говорити. Знаєш, це особисте… Але я дуже добре подорожую, я це люблю – це легко.
Я народився подорожуючи. Народився я в Японії [м. Осака]. І вже у дворічному віці полетів до Америки. Подорожував, жив у Панамі (де і почав вперше грати у групі). Ходив до школи в Майамі, але ще дитиною переїжджав з батьками з місця на місце. Для мене це природньо. Навіть мандрувати за кермом: сидиш в машині, дивишся, куди веде тебе дорога…
Коли я сідаю на літак, я переводжу годинник на час того місця, куди лечу. Знаєш, люди, які летять 8 годин питають “а ви не втомлюєтеся?”. З чого мені втомлюватися?! Від сидіння протягом 8-ми годин? Я ж їду туди задля якоїсь роботи.

Бачив ваш веб-сайт. Ви дуже уважні до своїх фанів, навіть відповідаєте там на питання, на які не дуже приємно відповідати, як то про свою колишню наркотичну залежність…
- Я намагаюся бути якомога відкритішим для своїх фанів. Знаю, я не такий популярний – не Стінг, не Майлз Девіс, не Принц. Якби став таким відомим, у мене могло б не бути часу робити все це. А так, чому ні? Фундамет моєї відомості – в тому, що у мене не так вже багато прихильників, але ті, яких я маю, дуже вірні. І у всьому світі, в кожному місці, є принаймні десять фанів Хайрама. Так що я не зберу стадіон, але можу з’явитися у якомусь маленькому місці, і там будуть люди, які воліють слухати мене. Я це ціню. І просто повертаю людям назад те, що вони до мене відчувають. Тож можеш дати адресу мого сайту: www.hirambullock.com. Він корисний також, оскільки іноді важко купити деякі мої диски навіть в Нью-Йорку. І більшість дізнається про те, де я граю, з мого веб-сайту. Бо люди, які читають газети, це туристи, котрі шукають гучніших імен.
Для багатьох незалежних рок-груп Інтернет – це чудовий спосіб комунікації. Він не те, що хтось контролює, ніби відкритий. Бо радіо контролюють, магазини з дисками контролюють великі корпорації.
Я ж працював з Atlantic Records, величезною рекординговою компанією, і знаю що це таке. На моєму другому альбомі у них є пісня “Angelina”. І вони не хотіли, щоб я записував її. Мені треба було битися півроку за те, щоб поставити пісню, яку хотів! Наскільки все обмежено. Рекордингова компанія володіє тобою: ти робиш музику, яку вони хочуть, щоб ти робив. І повір мені: навіть якась Дженет Джексон не вільна у виборі – вона записує те, що нібито має. Отак ти сатєш “великим”. Це бізнес.
Коли я вперше підписав контракт з Atlantic Records, вони запитали: “Яку музику ти збираєшся грати?” - “Не знаю”. Завжди виникала ця проблема. Будучи сесійним музикантом, я записував платівки, кожна з яких – інший різновид музики. А звукозаписуючі лейбли не люблять цього. Бо для них це як черевики – коричневі черевики або чорні або на підборах. Щодо мене, я не дуже добре вписуюся в це.
Я люблю продавати свої записи. Але відчуваю, що після 25-ти років намагань “вписатися”, я більше цього не прагну.

Існує якась різниця в різних країнах у реакції на хіти типу “Satisfaction” та “Smoke on the Water”?
- Зізнаюся, я просто використовую це. Використовую ті пісні, так само, як використав “Every Breath You Take”. Ти її граєш – і всі у захваті: це ж Стінг, популярна пісня. Я не роблю з неї чогось такого, просто співаю та граю собі. А як вона закінчується, люди дуже збуджені. А тоді а починаю свою “Hurricane”, вони слухають мене і збуджуються ще більше.
“Smoke on the Water” я взагалі не граю щоразу. Але людям подобається її приспів, він дуже легкий. Це коли мені було 15 років у групі в рок-клубі таке ставалося 6 вечорів на тиждень. Я так її награвся, що просто ненавидів. З плином часу вона сприймається, як поверння додому, повернення до школи. Адже, коли ти малий, ненавидиш свою школу, інша справа озиратися назад.
Я не дурень – не збираюся ставити композиції Орнетта Коулмена та Джоні Мітчелл на одному альбомі. Але впевнений, що спроможний зіграти “Ruby, Ruby” та “(I Can’t Get No) Satisfaction” в одному й тому ж шоу. Зробив це сьогодні, і воно спрацювало. Оскільки знаю, що я можу таке зробити, а інші -ні.
Знаєш, якщо мені пощастить мати свою пісню, яку знатимуть всі, хіт – я зіграю цей хіт наприкінці шоу. Але зараз – ти ж сам все бачив – шоу добігає кінця, і коли ти кажеш “вставайте” і вони встають, а наступне, що чують, це “Money for Nothing”, люди просто підскокують та казяться. І мені це до вподоби. Коли я “розходжуся” з аудиторією, то керуюся тим, що мені хочеться – щоб вони були тут, або там, чи ще і ще веселіші. Це як вести машину: вирішуєш, яким чином рухатися – хочеш, вправо, хочеш – вліво, хочеш – прямо, і так швидко, як бажаєш. Все дуже просто.

Попри свій “джазовий” ярлик, як показав концерт, ви спроможні надрати зад більшості рокових, навіть альтернативних груп.
- Минулого вечора я дивися різні музичні канали, такі як MTV. Зазавичай я ніколи не слухаю такої музики і не дивлюся кліпів. Але я дивився, бо музика змінюється. І єдина річ, яку я болісно відчуваю, це те, що робиться з піснею. Скажімо, моя “Color Me” – це пісня: вона має куплет, приспів, акорди, мелодія йде вгору та вниз. Це форма мистецтва. Але багато того, що бачиш на MTV, це не пісні. Це грув, ритм, потім реп, потім якісь акорди на той же ритм, а потім знов реп, куплет і плавне закінчення. Це насправді не форма мистецтва. Це технологія зліплення шматочків докупи. Як ніби люди собі думають, що тут ніби “має” бути який дивний звук, а тут ще щось. Це якось не по-музичному, це можна назвати чимось зворотнім цьому. Можна просто сиді та грати акорди, співати оті слова без мелодії – і буде “супер!”. Те, що я намагаюся робити – це поєднання міці та енергії нового ритму з якістю. Не знаю, чи я спроможний робити це, яле я на вірному шляху.

Я от натякаю, що ви ймовірно могли б легко стати рок-зіркою, якби ходили під ярликом “рок”.
- Добре. Напиши над моїм фото“рок-музикант”, і побачимо, що буде. Тут все в твоїх руках.

Але до чого ж тут Україна?
- Десь треба починати. [сміється] Як Мейсі Грей, приміром. Вона зараз в Америці велике цебе. Але починала в Європі – в цій частині світу, з вами, прямо тут. В Штатах про неї ніхто не чув. Ти кажеш, Хайрам Буллок – це класне рок-шоу: люди йдуть та дізнаються, і в Європі він вже дійсно великий. Ти переконуєш в цьому двох людей в Америці і вони кажуть: “О, він популярний в Європі. На цьому можна зробити якісь гроші”. Бо Америка – це все лише гроші. І не плутай: це лише гроші! Де б ти не зійшов з літака – всюди одні МакДональдзи. От чому люди намагаються нас підірвати. Оскільки вони бісяться, що Америка – це лише бабки. І я злий з цього також. Не приведи Боже казати, що вибухи – це добре. Я просто кажу, що у цього багато наслідків та різних моментів. Америка – це справжнісінький “маркет”, а Європа набагато артистичніша, митецька. Саме тому я тут - п’ять разів на рік.
І Нью-Йорк люблю через те, що це маленька концентрація мистецтва. І коли з нього виїжджаєш – всюди той самий макдональдз. Коли їдеш до Лос-Анджелеса, це місто, повне от цього, оскільки там немає міста – він здебільшого складається з багатих приміських районів зі справді багатими людьми. Бо всі медіа Америки, кіно та музика – в Лос-Анджелесі. Коли їдеш в турне і хочеш бути “музикантом” та грати з відомими людьми, ти їдеш туди.
Коли я був молодий, була така разюча різниця між Нью-Йорком та Лос-Анджелесом. Нью-Йорк завжди мав репутацію кращих виконавців, більшої кількості джазу, більше по-ньойоркськи. Лос-Анджелес завжди мав більше обладнання. Виконавці багатіші…
О’кей, візьмемо рекордингову сесію там і там – з 10 до 1 дня. Лос-Анджелес: ти приходиш, з 10 до 11 ти просто їси, заносять твоє обладнання, роблять саунд-чек, і, може, десь у 11:30 ти починаєш грати. У Нью-Йорку о 12:10 чи близько 11:30 ти вже закінчив. Прямуєш ще кудись, бо тут ти просто це робиш, і все. І не перевозиш своє обладнання, а несеш на власній спині. А за два квартали – ще одна студія. Раніше ця різниця була відчутніша. Зараз багато що дуже змінилося…
Але від таких вечорів, як сьогодні, я дійсно почуваю себе дуже добре. Я вірю, що музика – це як їжа, або секс, або кохання, або інші речі, без яких людина не може. І коли зібрати для мене приміщення, повне людей, - їм сподобається. Природа музики така, що я знайду серед них свою частину публіки, яка увійде у резонанс з тим, що я роблю. І це те, що я роблю добре. Дуже добре, і сподіваюся, робитиму краще. От і все.