Як це не оптимістично звучить, але молодші зроблять те, чого не судилося старшим… Не велика таємниця, що в українському джазі є значні провалля або ж, як то кажуть, “білі плями в освіті”. Нашому джазові бракує певної безперервності розвитку, що має бути у кожному повноцінному культурному явищі. Йдеться про безперервність не лише історичну (тут нас потріпало по повній суто об’єктивно), а й про стилістичні пробіли.

Ті, хто починав грати джаз 20-40 років тому, мали швидше “інтуїтивні” різновиди освіти та розуміння жанрів. Звісно, творчо “вижили” ті, в кого інтуїція та “нюх” були кращими від інших. І хай вони ображаються, але переважна кількість тих поодиноких дисків та явищ сьогодні має не стільки естетичну, скільки “бібліографічно-ностальгічну” цінність. І, можливо, не дуже етично виглядатиме порівняння тих джазменів із сьогоднішніми - зі значно кращою школою та майже безмежним доступом до інформації - але така вже правда. Нові покоління не лише почали розробляти та освоювати сучасні напрямки, що були відсутні на нашій сцені ще років 10 тому. Дехто укріплює цю стіну українсього джазу, підкладаючи в неї цеглини, яких так довго бракувало.

Swing Brothers - це один з вкрай небагатьох прикладів вдалої музики зі стандартною “джазовою орієнтацією”. Чудесний диск, де є ідеальне почуття міри (тривалість 38 хвилин), жодна нота на альбомі не “палить”, що музиканти українські. Сплутати запис зі справжнім ретро 50-60-х не дозволяє лише стиль запису. Хоча - знов-таки навіть тут - жанр був витриманий: записувалося це у студії наживо, себто, без зайвої редакції, “дозаписів” та подібної студійної мішури…

Дуже багато цілком прогресивних гітаристів по всьому світі регулярно приходять до таког формату. А ми, їхні “прогресивні” слухачі, потім чухаємо потилицю, мовляв, а класна ж була музика 40-50 років тому…

У квартета Ліхошви/Овсяникова просто зразкова джазова ритм-секція. Тандем Алекс Фантаєв та Андрій Арнаутов - люди, які отримували свою освіту та починали зовсім не в Україні. Рівних ним у сенсі справжнього джазу поки що в нас не знайдеш.

З лідерами квартету - дещо інша історія. Вони навчалися музиці та навчалися навчати, по суті, самі (Сергій Овсяников - є прекрасним педагогом), але вже за доби відкритої інформації. Обидва пройшли школи таких музик, як ф’южн, блюз, сучаний джаз, навіть рок. Попередній альбом Сергія - одного з, мабуть, п’яти кращих джазових гітаристів країни - ‘Наречена’ вже став великим кроком вперед порівняно зі старішими його записами. Тут Овсяников більше не як майстер гітари, а я композитор зі своїми дивними, часто нестандартними п’єсами у не дуже визначеному стилі… Але ми відхилилися від теми.

“Історю хвороби”, чи то пак розвитку смаків та вподобань знаю лише з однієї сторони. Якось зустрів Овсяникова на вулиці і він давай розказувати про нові захоплення. Окрім старенького телекастера, який перероблявся відповідно його потребам кільканадцять разів, Сергій поповнив інструментарій розкішною джазовою Guild, а пізніше - дорогущою французькою (чи бельгійською?) акустичною гітарою. Саме через те, що “підсів” на Джанго Рейнхардта, його метод, та манери інших традиційних джаз-гітаристів. У захопленій розповіді Овсяникова фігурувало щось на кшталт “прикинь, я ж завжди видобував звук, чипляючи струну частіше знизу, а тут почав мочити згори — зовсім інший джаз”… Звісно, як великий авторитет, Сергій вміє заразити власними ідеями на уподобаннями інших колег. Серед них трапився Володимир “Ніс” Ліхошва - старий друг та колега Овсяникова. (На обкладинці вони вдвох стоять з різними напівакустичними джазовими красунями Guild, які стимулюють посилене слюновиділення у кожного нормального гітариста.)

Єдине, що виділяє цей диск із всесвітньої традиції час від часу впадати у ретро, це те, що геть усі композиції написані Ліхошвою та Овсяниковим - жодного стандарту. Єдиний (втім суперечливий) з явних недоліків у записі цього формату: Овсяников та Ліхошва звучать надто подібно. Якщо дуже добре не знати манеру кожного, не дуже й розбереш, де хто грає (зазвичай подібні гітарні діалоги базуються на протилежності та неподібності манер). Але все зрозуміло: надто довго ці двоє дихали одним культурним повітрям та розвивалися разом. Менше з тим, забацати сьогодні подібний альбом - це доволі сміливо (як не парадоксально), адже тут завжди можна нарватися на критику щодо ретроградства та інших дурниць, на які наші “критики” багаті. А мені от дуже сподобалося. І окрім ненав’язливого задоволення від самої музики, я ще отримую задоволення від того, про що намагався сказати у перших двох абзацах…

- вячек криштофович-мол.

PS: Ще одну значущу цеглину у діряву стіну нашого джазу поклали знов-таки Сергій Овсяников та Ілля Єресько (ідейні стилісти) з великим складом, який на гала-концерті ДжазКола минулого року заради формальності називався SuperBand. Диск вже готовий до релізу, а назви йому ще немає… Теж ще та штучка. Про неї - пізніше.